Для чого жить? Щоб марно сподіватись? Щоб прокидаючись щораз в жалю, Поставу горду бачити твою І з сумом від примари відвертатись? Мій розум в розпачі і зовсім без думок, Мої думки лиш в темряві одні витають, Яскраві колись образи кудись тікають, Мабуть, у світло ще не скорених зірок… Ось ти ідеш, вся гордість напоказ, Сіяєш, наче в чистім небі Сонце, Яке давно не дивиться мені в віконце… Ідеш собі… і запитаєш мене враз: “Як справи, чуєш, як життя?” Моргнеш услід веселим ясним оком І ніби так, абияк, ненароком Зворушиш кляте в серці забуття. Як справи, кажеш? Жах! І не питай… Ти ж знаєш, що зі мною і від чого, Ти ж знаєш, серце крається від кого, Ти ж знаєш… може… ліпше ж ти не знай! Ти пробіжиш собі, здійнявши вир страждань, Бездумно так, на пустощах дівочих, А я згадаю знову оті очі… І знов впаду у пастку сподівань. Дарма. Хай так. Ти знову за спиною. А я, спинивши поступ лиш на мить, Та й сумно гляну вслід… І защемить Те кляте серце клятою журбою… Ця мить сплила… І ти вже за дверима, Тебе не видно… Хай… Вкотре сама. Та завтра, в той же час і знову там Я проведу тебе з жалем услід очима…
