Живу тобою, їм тобою, сплю тобою...
НІхто мене не знає так, як треба.
Бо я сама не знаю як бути собою,
Не бачити сірі хмарки край неба...

В душі йде дощ,і блискавка невпинно миготить.
Гримлять громи... гроза і вітер, як його спинити?
Щось дике й неосяжне так захоплює на мить
І хочеться усе відразу взяти і пустити...

Та від незмоги я давлюсь слізьми...
І серце в грудях не тримається ні миті
Як все терпіти? Жити між людьми?
Й тримати серця чакри на замок закриті?

Сама собі створила я оцей замок,
Що не дає ні волі, ані гратів...
Нестиму гордо знов терновий мій вінок,
Не бачу більше тут нікого з катів.

Хоч я - це ти, та, знаєш, не біда.
Ти силу маєш, яку не згубити.
Можливо покищо сиджу собі сама,
Та взмозі, вірю, скоро все змінити.