Вона мріє із небес спуститись
До дерев, до квітів, до землі.
З ним очима в натовпі зустрітись
В тиху пору теплу - навесні.

Погуляти разом окрай неба,
Дивитись в очі і радіть життю.
Їй щасьтя більшого ніяк не треба,
Лиш досягнути б зараз цю мету.

Та не судилось мрії правдою вмить стати,
Залишилась надія лиш одна. ­­
Вона зігріє зірочку, як мати,
Щоб не була та блідна і сумна.

Тож квітка ночі дивиться на нього,
Йому одному світить і живе,
А він не знатиме, нажаль, нічого,
Поки бідненька в смутку не помре.