Найбільший гріх - страх. Почуття, яке крокує поряд все життя. Страх перед безмежним світом, загадковим і таким цікавим. Що від нього чекати кожного дня? Будь-якої миті? Цей світ нагадує якийсь великий організм. Людський, наприклад. А люди у ньому навіть не клітини, а якісь нещасні хробачки, які порпаються у ньому, шукаючи щось таке, що змогло б наситити їх. Точніше, вони потрібні для процесу всесвітнього травлення. Хоча, краще вже бути клітинками. Ось чимчикуєш ти собі по вулиці – і тут зненацька падає цеглина. А ти одразу вмикаєш мозок: куди впаде? Траєкторія спрямовує її у точку падіння на метрову відстань від тебе. О-о-о, полегшення. Але тут втручається страх. А якщо сили природи спрямують її на тебе(зміниться закон сили тяжіння), або ти не проконтролюєш своїх емоцій і тобі заманеться перегнати ту цеглину? Тоді тобі настав гаплик. Це називається всесвітнім отруєнням. Через що? Страх… Страх перед самим собою. Бути самим собою. Торкатись власними руками нутрощів світу. Люди бояться перебувати у власній шкурі, бо… що скажуть люди? Як вони це все сприймуть? Байдуже… Страх – це екстрим. А людина пізнається саме в екстремальних ситуаціях. Тут можна розкрити її ідеологію. Але боятися завжди треба, щоб ставати все мудрішими, сильнішими і досвідченішими, а ще щоб щоразу збільшувалась доза адреналіну в крові. Страх перед безглуздою смертю. Бо найбільше боїшся лише того, чого не розумієш. Усе, що робить людина, рано чи пізно помре разом з нею. Все спрямовується до одного. Що таке смерть? Це найзагадковіша мить у житті. Це навіть не життя. Це один прекрасний день, коли світ вибльовує людину в безодню. Іди собі, мовляв, спричинила мені тут всесвітній розлад шлунку. Страх перед самотністю у тій безодні…
я так не вважаю.особисто мені він потрібен..він робить мене сильнішою,нехай це навіть мізерна півторагодинна доза,проте після цього я відчуваю потяг до життя...до всього прекрасного...ось так!
