Найбільший гріх - страх. Почуття, яке ми відчуваємо протягом всього свого життя. Страх перед безмежним світом, загадковим і таким цікавим. Що від нього чекати кожного дня? Будь-якої миті? Цей світ нагадує якийсь великий організм. Людський, наприклад. А люди у ньому навіть не клітини, а якісь нещасні хробачки, які порпаються у ньому. Точніше, вони потрібні для процесу всесвітнього травлення. Хоча, краще вже бути клітинками. Ось ідеш ти по вулиці – і тут зненацька падає цеглина. А ти одразу вмикаєш мозок: куди впаде? Траєкторія спрямовує її у точку падіння на метрову відстань від тебе. О-о-о, полегшення. Але тут втручається страх. А якщо сили природи спрямують її на тебе(зміниться закон сили тяжіння), або ти не проконтролюєш своїх емоцій і тобі заманеться перегнати ту цеглину? Тоді тобі настав гаплик. Це називається всесвітнім отруєнням. Через що? Страх… Страх перед самим собою. Бути самим собою. Торкатись власними руками нутрощів світу. Люди бояться перебувати у власній шкурі, бо… що скажуть люди? Як вони це все сприймуть? Байдуже… Страх – це екстрим. А людина пізнається саме в екстремальних ситуаціях. Тут можна розкрити її ідеологію. Але боятися завжди треба, щоб ставати все мудрішими, сильнішими і досвідченішими, а ще щоб щоразу збільшувалась доза адреналіну в крові. Страх перед смертю. Бо найбільше боїшся лише того, чого не розумієш. Усе, що робить людина, рано чи пізно помре разом з нею. Все спрямовується до одного. Що таке смерть? Це найзагадковіша мить у житті. Це навіть не життя. Це один прекрасний день, коли світ вибльовує людину в безодню. Іди собі, мовляв, спричинила мені тут всесвітній розлад шлунку. Страх перед самотністю у тій безодні…
