Я пишу тобі востаннє. Спершу хочу попросити вибачення, що пішла тоді, не попрощавшись. Я знаю, що ти страждав цілу ніч. Бо я залишила тебе самого. Самого на холодному ліжку. Це важко. Я знаю, бо і мене не раз так кидали. Тому я і пишу, щоб не здатися холодною і чужою. Я пишу, бо ти багато означаєш у моєму житті. Надто багато, щоб піти не попрощавшись. Тому я пишу цей прощальний лист. Він може здатися тобі надто маразматичним, позбавленим сенсу, але постарайся зрозуміти мене. В тебе це добре виходило. Хоча ти не зрозумів найважливішого. Отже, я народилася на світ цей, щоб кохати його і бути коханою. Саме так. Я любила маму і тата, схід і захід сонця, спів солов’я і навіть жаб’яче квакання, і все-все, бо для мене все це було частиною одного цілого – Світу, доброго і прекрасного. Я любила його, а він мене. Я обдаровувала його любов’ю. І він не був у боргу переді мною. Так я дивилася на світ, коли була мала. А як могло бути інакше? Я тобі не раз казала, що я народилася для кохання. Мені байдуже до слави. Бо вона минуща. Можеш не вірити, але я не заздрю ні кінозіркам, ні олімпійським чемпіонам, ні видатним письменникам. Нікому! Слава - це не ціль мого життя. Ціль мого життя – кохати і бути коханою. Знаєш, коли мені було 14 років мені здавалося, що я закохалася раз і назавжди. Він був моїм однокласником. Його звали Сергій. Скільки листів я йому написала, скільки ночей я недоспала через нього – не перелічити! Але він мене не кохав. Одного разу я його запитала: „Ти мене кохаєш?” „Ти мені дуже подобаєшся,” - була його відповідь. „Я ж тебе запитала, а ти не відповів,” – продовжувала я. „А що таке кохання? Я думаю, що це вигадки слізливих поетів. Але ти мені подобаєшся дуже-дуже. Чесно. Ти ж знаєш, що я не вмію брехати,” – сказав Сергій. А я такого не чекала Ця розмова відбулася якраз на випускному. Відтоді я його не бачила... Я не сумую за ним. Я не кохала його по-справжньому. Мені жаль своїх розбитих надій. Не звинувачуй мене у егоїзмі. Я не егоїстка. Я належу до людей-екстравертів. Я люблю зовнішній світ. Я у ньому комфортно почуваюсь. Ти мене, мабуть, не розумієш. Я знаю, що ти мене кохаєш. Мені це дуже приємно. Ти для мене багато означаєш. Справді. Я ще раз дякую тобі за все. Як ти пам’ятаєш, ми зустрілися випадково. В метро. Ти довго дивився на мене. Я помітила твій погляд. Потім ти вийшов. А я проїхала ще три станції. А потім ми зустрілися ще раз. І відтоді не розлучалися до того страшного дня, коли я пішла. Я не хотіла йти. У мене в душі йшла боротьба, але я мусила. Я не хочу обманювати тебе. Я не та жінка, яка тобі потрібна. Я не можу просто приймати любов. Я не можу бути пасивною. Я – активна. Я хочу не лише приймати, а й дарувати кохання. Я не можу дати тобі того, на що ти заслуговуєш. Я тебе НЕ КОХАЮ! А ти заслуговуєш на кохання. Ти навіть не уявляєш, як мені важко зараз. Але я мушу поставити всі крапки над „і”. Я НЕ КОХАЮ ТЕБЕ! Я можу лише сказати, що ти мені подобаєшся. Так, це правда. Але я не можу покохати тебе. Хоча мені дуже хотілося б. Але я не можу. Я не можу більше тебе обманювати. Мені дуже боляче це робити. Я МУШУ ЙТИ! У мене є до тебе велике прохання – не шукай мене! Так ти лише ще більше роз’ятриш собі серце. ЗАБУДЬ МЕНЕ! Так ніби нічого не було. Так буде краще для тебе. Ти заслуговуєш на кохання. Велике і справжнє. Як саме життя. Бо життя – справжнє. Це не марево. Воно реальне. Ти ОБО’ЯЗКОВО зустрінеш ЇЇ. Я БАЖАЮ ТОБІ УСПІХУ!!!!!!!!!!!! Та, що прагне кохати
P.S. Ти можеш звинувачувати мене у боягузтві. Так, тут я винна. Мені важко було б сказати це, дивлячись тобі прямо в очі. Ти б не повірив. Коротше, вибач мені за все і успіху в житті.
