Кожна людина приходить у цей світ, щоб потім піти з нього, у кожного свій шлях, в кожного свій час. Та як іронічно це би не звучало, чим швидше людина народиться, тим швидше вона помре. З кожною хвилиною людина наближається до кінця земного існування, але ніхто не знає де і коли зустрінеться зі своєю смертю.
Люди наче мурашки – бігають заклопотані побутовими справами , метушаться, вирішують світські проблеми і не задумуються над тим, заради чого вони це роблять. Вранці прокидаються, ідуть на роботу ( для багатьох нестерпну), ввечері лягають спати , аби прокинутися вранці і повторити те саме. Рутина, буденність, а все задля задоволення тілесних потреб… І за цим немає часу, щоб подумати про те , що таке життя.
А життя триває мить, це той момент, який ми називаємо теперішнім, не минулим і не майбутнім, а саме даним моментом . Чим більше таких миттєвостей залишається позаду, тим менше їх попереду. Життя – це наче хвороба , яка веде нас до кінця , а смерть, виходить, настає з одужанням, а може вона і є оте видужання.
«Вмираємо щоденно» - сказав Сенека і я з ним погоджуюся.
Адже, навіть якщо не я, то щось у мені помирає точно.
Будучи дитиною, я дуже любила різні казки, легенди, розповіді та оповідання де завжди добро перемагало зло, де торжествувала справедливість, я вірила в те, що світ такий! Я хотіла в це вірити і нехай спочатку у мені померла віра у вічну перемогу добра над злом, все ж я знала, що за справедливість варто боротися, що не буде ніякої користі з самих лише слів, потрібно діяти.
Та , на жаль, прийшло розчарування і мій запал, завзятість та бажання активно діяти померли, так само як і віра в те, що подарунки які я знаходила під подушкою, приносив св. Миколай.
Я зрозуміла, що життя людини у суспільстві не може бути таким, яким я собі його уявляла. Тоді я померла, але з’явилася інша я. Та котра вважала , що може не зважати на суспільство з його штучно вигаданими правилами, створеними для того, щоб їх порушувати. Я бачила фальш, брехню, лицемірство, я вже знала, що відновлювати справедливість у такому середовищі – означає виставлятися на посміховисько. Я бачила як люди поводяться і розуміла, що думки їхні, суперечать вчинкам.
Всі хочуть чогось , та керуючись правилами роблять зовсім інше – хоча ніхто цього не хоче робити. Накшталт два джентльмени, мають обговорити кілька питань, на дворі стоїть страшенна спека, обидва «задихаються» у смокінгах, обидва мріють про холодне пиво і зручний одяг , та в обох на обличчях вдавана посмішка, лунає діалог в офіційно діловому стилі…Чому? Невже вони б не порозумілися, якби не дотрималися «правил» ділової зустрічі?
Навіщо двом українцям говорити китайською мовою?
Мабуть таке «придушення» себе, це також щоденна смерть.
Я знову померла, бо зрозуміла, що людина – це всього-на-всього людина.
Впевнена, що багатьох не влаштовує , те що відбувається в суспільстві, але вони втратили віру, пустилися за течією, поклалися на Бога, чи долю і тим самим померли . Щодня вмираємо, вмираємо духовно, вмирає наша сила волі.
Щодня до суспільного потоку приєднуються нові потопаючі, які просто вмирають, втрачають сили які мали би додавати віра , надія і любов. Та на превеликий жаль, щодня десь, у комусь, в якійсь душі вмирає віра, надія чи любов.
