Яка крихта той сон, коли ним відбуваєш... Кілька годин зачарованих снів... Як не мариш по ночі - дивишся пітьму, спостерігаєш власні думки : Десь там у лівому кутку кімнати, під стелею, цькують стражданнями мою совість, гурт думок- це Судді мої...А наді мною стоїть дівчинка і посміхається, з вимріяним іменем Дитинство і стискає за руку її Біль, він чужий їй, та мусить його терпіти... На підвіконні цілісіньку ніч сиділи Почуття, я навіть прохала піти, та хтось лише заплакав, певно Покора, вона завши плаче... А поруч лежало Натхнення,з Почуттями спілкувалось, припало до смаку Кохання, та воно цей раз не знало, що Натхненню відділити... А на столі спинились Вірші,я з ними розмовляла,питала шляху вірного,чудні вони, лише розглядали мене,не насміхались. не бунтували,повз Натхнення,на стіл плинули,заклопотані... Всю ніч у дверях стояв Ти... В руці стискав свою Душу,Тебе ніхто не чіпав, всі знали- Ти був тут моїм гостем... Час від часу на Тебе взирало Безсилля і нашіптувало щось мені- я не спала... Кохання всміхалось Тобі з підвіконня... Ти не був тут чужим,Тебе,просто,тут не знали... Ти вітався з усіма,а я дивувалась,позаду стояла Щирість,твій гінець... Ти дістався раніше від нього..."Заходь...тут тісно,але Брехня вигнанець вже давно..."- кажу я Тобі...
